Найдавніші іноземні мандрівники бачили відмінність мов. в Україні і в Московії

Найдавніші іноземні мандрівники, що перебували в Україні і в Московії, бачили відмінність цих мов.

Приводжу цитати, вони краще підтверджують:

"Русинський народ щодо мови відмінний як від росіян, так і від поляків, уже за давніх віків" (Франтішек Галацький);

"Українці – стародавній народ, а мова їхня багатша і всеосяжніша, ніж перська, китайська, монгольська і всілякі інші. Вона має риси, подібні до московської... всі вони однаково задовольняються двадцятьма дев’ятьма літерами" (Ельвія Челебі, 1657);

"Українці – це нащадки Київської Русі" (Мальт-Брюн, 1807);

"Можна малоруську мову вважати зовсім окремою мовою, а не тільки діалектом великоруської мови" (Шафарик).

Клод Делямар ще в 1869 році в книзі "15-мільйонний народ, забутий історією", присвяченій Україні, писав: "В Європі існує народ, забутий істориками, - народ русинів... Цей народ існує, має свою історію, відмінну від історії Польщі і ще більше відмінну від історії Московщини. Він має свої традиції, свою мову, окрему від московської й польської, має виразну індивідуальність, за яку бореться. Історія не повинна забувати, що до Петра І той народ, який ми нині називаємо рутенами, звався руським, або русинами, і його земля звалася Руссю і Рутенією, а той народ, який. ми нині звемо руським, звався москвинами, а їх земля - Московією. В кінці минулого століття всі у Франції і в Європі добре вміли відрізняти Русь від Московії".

"Усі народи більш-менш мали спроможність здобувати собі освіту на своїй рідній мові, клопотатись за розвиток своєї Національної культури. Над нами ж, українцями, важким гнітом на протязі більш століття лежала заборона рідного слова. За те, що ми з’являємо з себе самостійний народ, що ми маємо свою історію, що ми переживали свої окремні важкі історичні часи. ми не мали права на те, щоб прилюдно балакати, а навіть мислити, а як траплялись такі люди, яким несила була ховати в собі національні почуття і вони виривалися в них на поверх правдивим словом, то їх, як, наприклад, Шевченка, скоро приборкували, і усе знову замовкало на довгий час" (М. Аркас, історик, генерал, 1907);

"Ні один народ в Європі не переживе того, що ми, українці, в 20-му сторіччі! Тоді як усі давно вже знають, хто вони, - ми тільки починаємо довідуватися: тоді, як усі давно в яснім признанню своїх прав національних і вселюдських мають задоволення і йдуть до широких вселюдських бажань, - ми тільки просинаємось, і все те, що другі вже мають, треба здобувать.

Коли француз, німець, поляк і інші відомі всьому світу, ми, мов яке дике плем’я, забуте і затерте, починаємо піднімать з темряви голову і лізти на гору, на слизьку гору, щоб звідтіля і нас побачили. А ті, що раніш вилізли і зайняли свої місця в світовій комедії, - не пускають нас, бо бояться, що ми зіпсуємо мізансцену.

Тяжка боротьба, але надія, що виліземо, дає нам сили до культурної праці! Горе наше, що не маємо ще сильної інтелігенції, що ще багато людей лічать нашу мову мужицькою і соромляться скрізь нею говорити, а вона ж дзвінка, а вона ж красна і блискуча, тільки требa уміть нею користуватись, джерело, з котрого тече ця мова, чудове і величезне - 30 мільйонів народу, який, правда, ще не знає, хто він, але дізнається!" (Іван Карпенко-Карий, 1912);